Про дітей, котів та кото-дітей

Про що запис? У заголовку все сказано. Поговоримо про котиків. І дітям. І людей, що заїхали.

Є такий тип людей, яких зазвичай називають безпардонними. Це люди, які не слухаючи слів, які від тебе звучать, продовжують нав’язувати свою точку зору, вважаючи її вкрай важливою та актуальною саме для тебе. Ні, останнім часом таких не зустрічалося, але чомусь для порозуміння саме їх мені знадобилося написати цілу посаду. А ще щоб хоч у якомусь вигляді сфотографувати історію про наших чотирьох трьох дикобразах, щодня показують нам неправоту тих людей. Почнемо!


Twix

Минулого літа ми спостерігали дивну картину, коли наш кіт Кузьма сидячи у кущів на когось люто кричав. З огляду на те, що сам Кузя був не особливо здоровим і лагідним за характером, у чомусь було смішно навіть уявити, що він ганяє якогось кота. Тим не менш, у кущах квітів було виявлено якийсь сірий кіт. Досить дорослий (може трохи менше самого Кузьми) із нереального кольору зеленими очима. Кіт був урочисто врятований від нашого чудо-охоронця і вивезений за огорожу. У нас тоді ще тусував сусідський код і третього нам було не потрібне. Тим не менш, у кожного кота, якого ти врятував (точніше думає, що ти його врятував) є зрада звичка чіплятися за твій двір/будинок. Так було з Артемісом, так сталося і з цим дивним сірим котиком.

З нашим традиційним правилом “ну…раз прийшов то розміщуйся”, було вирішено залишити нового жителя, тим більше що Кузя помалу змирився з тим, що у них у чоловічій компанії з’явився третій друг. Але друг виявився подругою і за наявності двох котів у дворі у нас з’явилася ще й кішка. Одного з перших днів перебування у нас це чудове створіння відразу ж показало, що життя в нас тепер піде веселе. Сидячи на гойдалці, що на подвір’ї, я почув ззаду якийсь глухий удар. З урахуванням, що там нічого немає крім палісадника, стало цікаво, що ж це так бумкнуло. Виявилось, що космонавтом себе уявила наша нова подруга. Але звідки та як? А у нас саме на тому місці стоїть камера відеоспостереження. Те, що я побачив на камері викликало одночасно і сміх і страх, оскільки картина була наступною:

via GIPHY

Наш, з дозволу сказати, вертепопес, вирішив сиганути з даху (не особливо зрозуміло, як туди забравшись). Приземлилася успішно між бетонним порогом навколо будинку і кущами троянд прямо на земляну грядку. Кістки цілі, все гаразд, можна жити далі!

Надій, що з’являться нові старі господарі особливо не було (це ж кішка, ще й доросла, ще й із шилом у жо, як ми бачимо за гіфкою), тому офіційно кішка стала нашою. Так як з Кузьмою вони бігали на пару, ім’я було мною придумано майже відразу – Твікс (адже солодка парочка).

Царська кров створення майже відразу ж відчула себе як вдома. У нас жодного разу на подвір’ї бували інші коти, але так щоб їх приручити не вдалося з жодним (практично), а ця і в руки одразу йшла, і ласкава, і йшла до будинку (а як же інакше, адже туди ж забігав та Кузьма). У будинку це створення грало з нами у хованки. Не дивлячись на вельми слухняний характер, її шило не дозволяло спокійно жити і раз у раз ми її знаходили то на підвіконні, то на стінці (та що метра 2+ заввишки), то на сходах у ванній (та що на горище, і у нас вона сиділа на самій верхівці цих самих сходів). На диво, в руки вона йшла до нас обох однаково, любила перестрибувати з одних колін на інші, щоб її і той і цей встиг погладити.


Вагітність

Час минав, ці троє друзів бігали вулицею, займалися своїми справами (зрозуміло якими), але ми цьому особливо не надавали значення. Через деякий час зник Чупик (сусідський кіт), а ще приблизно за тиждень зник і наш Кузьма. Твікс, звісно, ​​залишилася з нами. Були вже думки, що кішка є богомолом і просто з’їла наших двох самців після шлюбного періоду. З того, що в неї з’явилося пузико, стало зрозуміло, що скоро на нас чекає поповнення. Дати ми не засікали, тому особливо не особливо розуміли коли з’являться маленькі хом’яки, на гіфці вище за дату стоїть 15 червня, отже … ах так, все правильно! Пологи у серпні! Ну ічортбог з ним, адже велику частину дня вона знаходилася на вулиці у спеціально відбудованій мною для них будки (котів у сенсі, ще взимку коли був Артеміс я йому з дерев’яного ящика, пінопласту та утеплювача зварганив таку собі теплу будку для холодних днів).

26 серпня (що особливо цікавляться нашим життям знають, чим для нас важлива ця дата крім того, що трапилося в 2019 році) ми прокинулися від того, що між нами лежало щось (Твікс), а поряд з ним ще щось маленьке щось…да-да , все вірно. Кішка вирішила народити і пологи відбувалися прямо у нас у ліжку, поки ми спали! Так ми вперше мали справу з пологами кішки та появою на світ малих хом’яко-котиків.

У ліжку їх було тримати не особливо зручно, тому організували їм затишну коробку в напівтемному місці під столом (поки котики не розплющили очі, на них не повинно потрапляти яскраве світло). Так у нас на постійній основі в будинку (літо, мати його, на подвір’ї) почала жити кішка та чотири кошеня. Спочатку все було добре – мати лежала з ними, годувала їх, сама їла поряд із місцем перебування кошенят. Купували їй спеціально корм, щоб діти отримували повноцінне харчування. Але тривало щастя недовго. За тиждень вона вирішила, що їй нудно з дітьми і треба ходити на прогулянку. Спочатку прогулянка тривала кілька годин, але згодом почала займати більше часу, а в результаті вона взагалі пропала на всю ніч. Сталося це коли малим було близько двох тижнів, тобто вони ще повинні смоктати молоко матері та не особливо пристосовані самі себе обслужити (у їхньому віці це, як мінімум, пописати). Мати повернулася. Чесно, часом хотілося прибити її за таке ставлення до своїх дітей, але випускати ми її не перестали.

Був день коли вона прийшла додому (добре погулявши) і я виявив, що в коробці з кошенятами сидить здорового вигляду кліщ! Шустренько прибрали його звідти і раділи, але недовго. На третьому тижні кошенят горе-мати-кішка зникла зовсім. Надій на щось не було, ми стали дивитися, що можна/потрібно робити з кошенятами у такому віці. Почали годувати їх звичайним, низьковідсотковим молоком. Було розуміння, що організм у них слабенький для такої важкої їжі, як коров’яче молоко, але варіантів у нас і в них особливо не залишалося.


Життя без матері

Що таке годування 3-тижневих кошенят? Це спроби показати їм, що замість звичної котячої сиськи їм потрібно сосати щось на зразок пластикового шприца. І підлога справи полягала в тому, що їх чотири, а нас двоє, а всі хочуть їсти “ось уже прямий”, а інша половина в тому, що після кожного прийому їжі їм потрібно було протирати животики теплим рушником. У тваринному середовищі це робить їм кішка (своєю мовою відповідно), у нашій тільки вищеописаним методом. Таким чином, отримана їжа проходить у них у стравоході і виводиться назовні у вигляді рідини. Все це витиралося, підтиралося і так щоразу при кожному годівлі, а годівля відбувалася в середньому кожні 2-3 години, часом частіше.

Після годівлі на нас чекав здоровий сон. У ці періоди всі ходили тихіше води нижче трави, адже прокинься хтось один з них і поприміти щось недобре, прокидалися відразу всі, а значить час що? Мабуть, усіх годувати! Щоб їм було затишно спати, використовували метод нагрітих пляшок – набираєш у пластикову пляшку гарячу воду, загортаєш її в рушник і навколо неї розташовуєш котиків. Цього тепла вистачало приблизно на 2-3 години, для них це щось на зразок кішки, поряд з якою вони лежать і гріються.

Майже відразу (через тиждень?) після того, як не стало кішки, карапузи почали вилазити зі своєї коробки. Почалася друга стадія пекла. Коли вони лежать у коробці і кричать своїм писклявим голосочком це одне, зовсім інше коли почувши недобре, вони відразу вилазять і біжать тебе шукати. Писати на той час вони вже навчилися, а ось писати в туалет – ні. А у залі у нас килим. Почалася історія з мінними полями, коли тобі кожному з чотирьох (о! У двох чоловік якраз стільки очей і рук!) треба було показати десь туалет, встигнувши його туди посадити. Це було смішно та водночас жахливо. Причому не особливо зрозуміло, гірше було початок, або коли вони зрозуміли, що їм треба, але не особливо розуміли як (про те, що потрібно копати/закопувати і писати/какати в пісок їм в природі пояснює кішка). По суті, в день близько 60-70% всього часу у нас витрачалося на чотирьох троглодитів. Зал у нас став нагадувати один великий котячий туалет, адже котячих туалетів у різних кутах у сумі було близько 6 штук (так-так, на чотирьох кошенят!). Найсмішніше, що ходили вони, переважно, в один-два.

З туалетом наважилося, а от із годівлею треба було йти від молока в бік чогось твердішого. Чого? Правильно, сметани та манної каші! Місце годування кошенят нагадувало землю після армагеддону. Сметанного армагеддону. У найкращому разі годувати їх треба було з ложки. У кращому випадку сметана потрапляла повз рот. У гіршому котики вирішували, що в неї потрібно (як у кішки цицьку) вдавити свої лапки і…потім цими дивно-сметанными лапками побігати по руках, килиму, підлозі…скрізь. Як котики, що мають інстинкт, знову ж таки, топтати кішку цицьку для видобутку молока, їли самостійно сметану зі блюдця (залазячи туди, як мінімум, двома лапами) я промовчу, бо без мату ті моменти згадати якось складно.

Манка? Ви кажете манка? Не нагадуйте, що було привчання звіринців до манки. У манці була вся морда. Митися котики ще не вміли. Манка залипала на морді. Деколи цю манку доводилося вистригати. Часом витирати/мити, щоб мордочка хоч якось не була залиплою. Манка була, на мою думку, третім рівнем пекла в годівлі кошенят. Благо їли наші хом’яки все що їм давали, тому проблем з харчуванням ставало все менше, крім того, що на 4 кошенят на день йшов майже пакет молока. Звірі навчилися їсти, плюс-мінус ходити до туалету, щастя? Угусь…

Кошенята істоти прості. Де сплю – там і пописаю. З’явилися випадки, коли вони могли вибратися на ліжко та пописати “за рогом” від місця, де лежали мирною купкою. Вік був близько 2 місяців, погода тепла, вирішили переселяти їх на вулицю, щоб вони якось звикали до вуличного середовища. Звикали вони умовно нескладно. Харчувалися вони вже кашею з рибою (яку варили для звичайних котів), якось з горем навпіл стали жити та поживати і поступово рости.


Блошинний ринок

Перше правило котячого клубу – є коти, готуйся до бліх! Блохи заполонили килим (яким бігали кошенята) і, по суті, весь будинок. Ще одне пекло? Хах, ми вже звикли! Від килима довелося позбутися, так як за тиждень пилососіння, результатів (навіть не дивлячись на те, що робилося це миючим пилососом з шампунем від бліх) не принесло і килим чекає ще зараз свого часу в гаражі (бліх там, ймовірно, вже немає, але хто їх знає). Від бліх позбавлялися близько 2 тижнів усіма доступними засобами. Котів у будинку не було, а отже блохи стали жерти нас. Пройшовся по дому і на нозі у тебе сидить близько 3 бліх різних розмірів. Рука свербить, а там сидить 2-3 блохи і жеруть твою кров. Блохи були скрізь. У чаї, на підлозі, на одязі, у шкарпетках, зала просто кишила ними. Але бліх погано бідно ми позбулися.


Зникнення

У 4 місяці трапилася перша неприємність – пропало чорне. Звірят було троє сірих і одна чорненько-попелястого кольору, моя улюбленка. Коли вони були в будинку вона вилазила з коробки, в якій вони спали, і йшла до мене на ручки. Гралася зі змійками, валялася, гризла мене за пальці. Чернишка нагадувала мені Варю, яка була у нас в Одесі, а так як Варю я дуже любив, то не складно уявити, як після всього пережитого я ставився до цієї маленької мавпи. 14 грудня її не стало – знайшли розчавленою машинами на дорозі біля будинку. Залишки були поховані на городі неподалік місця, де закопали нашу собачку Гризю, і хом’яків стало троє.

Біда не приходить одна, 22 грудня зникла одна з трьох – Будя (кішку назвали Будкою, тому що в юному віці у неї була страшненька будка яка буває у британських кошенят, потім отримала прізвисько Бровки, бо коли почала дорослішати на мордочці стали чітко виражені брови – вони були лисими). Сумно, сумно, але…змирилися, тим більше що десь її так і не знайшли.

Історія набула несподіваного обороту, коли через пару днів вона з’явилася. Хребет ходив ходуном, кістки були перебиті (де не чіпай було відчуття що під шкірою у неї кульки), не дивлячись на те, що вона пересувалася самостійно, було явно видно, що робить це вона дуже важко. Почали виходжувати її.

Особливо виходжувати було не складно з урахуванням що явних травм не було, покращили їй харчування, стали підгодовувати кормом, дуже багато почала лежати у мене на руках. Я її не прибирав, бо розумів, що їй так буде легше/краще, ніж знаходитися десь на вулиці, тим більше, що на вулиці вже була зима та холод.

Через пару місяців Будя почала одужувати, з’явилася грайливість, кістки вже не ходили ходуном, трохи погладшала, але з’явилася нова біда, цього разу у Маськи. У Маськи почали закисати очі. Потрібно лікувати. Звичайне промивання фурациліном не надто допомагало, тому взяли спеціальні краплі. Згодом це перекинулося і на Будю, капати стали двох, а згодом проблеми з очима почалися й у Мужика (так-так, коли в тебе з чотирьох кошенят один єдиний кіт, з його ім’ям уже особливо не церемонишся). Принагідно в нього ж через ослабленого імунітету почалися проблеми і з лапою (як і в Кузі щось на кшталт залисин на лапі). У тому чи іншому вигляді впоралися і з цими проблемами, і остання історія сталася буквально кілька днів тому. Зник Чоловік.

Востаннє його бачила сусідка в іншої сусідки у дворі (де бігала здорова вівчарка не дуже лояльна до котів). Ну…злякався кудись, думали ще один зник і шукати його вже немає сенсу (хоча і намагалися). Ні. Наступного дня на вулиці почули дивні звуки. Вийшли, а там наш скарб, що повернувся з довгої прогулянки.


Про що це я

Кожен із цих чотирьох (вже трьох) дикобразів був нами вирощений і вихований мало не з пелюшок. Ми з ними пережили не найпрекрасніші моменти в їхньому нашому житті, виходжували їх, годували, кожному намагалися приділити увагу відповідно до потреб. Вони не особливо шкодливі, але насправді заплющували очі і на будь-яку (більшість?) шкод, які вони робили. Кожен з них має свій характер, кожен має свою поведінку.

Маська у нас природжена мисливиця та лазальниця по деревах, недолюблена матір’ю дитина, яка скрізь шукає ласку. До рук йде до всіх, навіть до чужих людей. У дитинстві відрізнялася отруйним норовом (за шприц хапалася кігтями, які були гострі як голки і впивалися нам у пальці та руки, і так щоразу), але з віком стала м’якшою. Недостатність материнської уваги далася взнаки на характері – як і колись наш Тарчик, вона не могла заснути, поки не посмокче чиюсь шерсть (інстинкт, коли кошеня шукає котячу цицьку щоб поїсти та заснути). Наразі це майже не виражено, але часом щось таке буває. Встигла вже злякатися (точніше зістрибнути) з висоти метра так 4 і на свої лапи, без проблем. У майбутньому, напевно, зловить жоден видобуток.

Чоловік це такий собі хом’ячок на максималках. У півроку за розмірами він уже був приблизно як його мати, коли до нас прийшла (що для кошеня забагато), зараз він за розмірами перегнав по суті більшу частину котів, які у нас були і продовжує активно рости. Їсть все що тільки даси (ахах, на Новий рік він навіть ікорку жер на повний рот на відміну від дам), дуже любить ласку, на руках у Сашки може валятися цілий день. Любить коли гладять і гладить натомість (лапкою по щоці). Може вилізти без зайвих питань (хочеш ти чи ні) на спину та голову, почати вилизувати волосся, вишукувати бліх. Загалом справжній джентльмен! Ревниво ставиться, коли гладять не його, любить залізти в якусь коробочку та сидіти там. Граціозність не його кредо, тому це кіт-пуфік. І хоча особливим розумом не відрізняється, але ми його дуже любимо. Хіба ж можна інакше?

Будя – моя нинішня улюбленка. Вони в мене з чернечком сиділи на руках за компанію, колись із Сашкою ми так і вирішили, що в неї Мужик і Маська, а в мене чернець (Сашка її назвала Кнопою) і Будя. Будучи копією матері як зовні так і за характером. Після травми особливо не лазить десь, але вилізти на дровишки – це святе. Їсть усе поспіль, особливо корм, любить пограти з усім, що десь не рівно лежить на підлозі, єдина з трьох, хто лащиться і треться об ноги, як будь-яка нормальна кішка (а хто сказав, що у нас нормальні коти?), хитрощі у неї на рівень вищий ніж у їхньої біологічної матері, адже Будя знає, що можна спритно пробігти в щілину дверей і опинитися в будинку, поки два інші “невдахи” залишилися на вулиці. Будучи знає, що не обов’язково бігти на вулицю за смакотою, яку всім дають, адже можна побути вдома, в теплі і випросити смакота у мене, нікуди не вибігаючи. Будик любить більше за мене, але також з радістю йде в руки до Сашка, щоб отримати загальну увагу. Хоча в неї і будка британської кішки, але за характером у ній мало що натякає на хоча б далекі родинні зв’язки з породою. Можливо від травми, можливо через наше виховання, але Будя виросла лагідною та доброю кішкою. Більш домашньої, ніж інші.


Що на них чекає?

Я не знаю, адже з котами завжди все не слава богу. І все ж я сподіваюся, що хоч хтось із них з нами та залишиться хоча б на кілька років. Можливо народить кошенят, можливо, обидві приведуть їх. Хотілося б вірити, що виходять самі, але якщо що – ми завжди готові впоратися й самі. До знайомства з Сашкою я не особливо любив котів, а зараз ви читаєте, мабуть, найдовшу посаду в цьому блозі, присвячену, по суті, чотирьом хом’якам, яких ми вигодували, виходили, витягнули, привчили до життя в природному середовищі і страшенно сильно любимо . Не когось конкретного, а всіх разом узятих.


І про дітей…

Є люди, які запитують нас, “а коли ви заведете дитину?”, “А чому ви не хочете дитину?” та подібні питання. Не хочеться всім і кожному розповідати про той досвід, що в нас уже був раніше, але прикро навіть не це, а той факт, що коли ти їм кажеш мовляв “у мене і так є чотири три дитини”, тобі кожен неодмінно заявить, що “та, це не те… адже це не діти”.

Для нас це діти. Наші діти, якщо вам буде так завгодно. Не ті, що у старості “воду принесуть”, не ті, які “на пенсії допоможуть”, але чи не в тому велика щирість нашого ставлення до них, що ми від них не чекаємо чогось у старості? Ви народжуєте своїх дітей, щоб згодом мати опору, страховку, шанс, що на околиці років за вами хтось наглядить, допоможе, не залишить. Ми ж виходили і виростили цих кошенят просто, бо інакше не можна. Не можна їх викинути, як часом люди викидають своїх дітей у сміттєві баки. Не можна вбити, як часом роблять матері у пориві післяпологової депресії. Не можна залишити десь у притулку, відмовившись через якісь діагнози по здоров’ю.

Ми любимо цих трьох чортяків просто за те, що вони є, і радіємо кожному дню, коли три хом’яки вранці вриваються в будинок і вимагають жерти та уваги. Натомість вони дарують нам свою увагу всіма силами, як можуть. Ми не маємо нічого проти звичайних (людських?) дітей, але щось мені підказує, що ми любимо своїх хом’яків більше, ніж багато батьків своїх біологічних дітей.

Замість того, щоб радити нам когось “народити”, подумайте, як часто ви комусь розповідаєте про своїх дітей стільки всього, скільки я розповів у цьому пості про кількох кошенят.

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Відкрийте більше з Only for Us

Підпишіться зараз, щоб продовжити читання та отримати доступ до повного архіву.

Продовжити читання