Уламки минулого

“Уламки минулого, як сніг
Закрутить ураган часів,
Минулого дня для нас навік,
Обрушивши міст.

Ніколи не думала, що напишу про це піст, що взагалі так розповім, що творитися в моїх мізках. Але я теж не залізна і іноді мені треба поділитись чимось досить особистим.
Нещодавно їздила до військового шпиталю, щоб завести всякі потреби для наших доблесних захисників. І так уже склалося, що везла я простирадло. Простирадла мамині, вона їх зберігала років 20, якщо не більше. І в мене вони лежали без діла – нові. Ще везла їм настільні ігри – доміно та шахи. які майже сімейна реліквія, але ними також ніхто ніколи не користувався. І ось за моєю скромною логікою, це все добро могло принести людям користь, а воно у нас просто лежить і збирає пил. Я задоволена вже їхала додому, але тут у голові дуже виразно зазвучав голос мами і почав понукати мене за те, що я роздаю речі. які мама наживала непосильною працею для мене. Якоїсь миті мені стало навіть соромно, за мою добру справу. Але тільки проблема в тому, що мами немає вже майже 7 років, а все що я роблю – роблю з оглядкою на неї. Точніше я завжди знаю, що якби вона була жива, вона була б мною незадоволена. Я все роблю не так, як вона хотіла б. Вона була б розлючена від того, що я роздаю свої речі нужденним, від того, що я іноді щось з дому несу в госпіталь, від того, що я спілкуюся з батьком. За кожну зроблену мною річ вона просто била мене по руках, щоб я такого більше не творила. Будь-яка річ на її думку була б погано, навіть зроблена ідеально була б не досить хороша, щоб могла сподобається мамі…

І ось здавалося б минуло стільки часу і я маю жити нормально, я надана самій собі. Але тільки в останні роки 2 у мене в голові крутяться всі її закиди, на кожну річ я дивлюся через призму маминих ” А в інших краще!” і в мене опускаються руки, псується настрій і найприкріше, що я розумію, що це сидить у самій мені. Що це мій внутрішній голос так каже. Але якщо мамі я могла робити на противагу все, завжди сперечатися і не звертати уваги на її зауваження, то зараз я ламаюсь під усім цим. Ідеї ​​та мрії просто застряють ще на ранній стадії, в мозку спливає “Можна було і краще. Подивись як у інших. Усі нормальні, окрім тебе!” І розумієш, що робити вже нічого не хочеться.

Проблема в тому, що це виправити не можна. Я вже ніколи не зможу отримати схвалення мами хоч у чомусь. Але я не бачу виходу з цієї ситуації. Постійне самобичування мені не підходить, я хочу щось робити, але й сил протистояти всім цим думкам у голові я теж не маю. Я просто намагаюся не думати про все це, заглушати свої внутрішні голоси. Поки що я вирішила спробувати найпростіший та найпоширеніший спосіб – описати свою проблему. Можливо, таким чином я знайду спосіб допомогти собі сама, щоб не вдаватися до допомоги фахівців. Я чудово розумію, що якщо цю проблему не вирішити, вона не дасть жити ні мені, ні моїй родині.

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Відкрийте більше з Only for Us

Підпишіться зараз, щоб продовжити читання та отримати доступ до повного архіву.

Продовжити читання