“Уламки минулого, як сніг
Закрутить ураган часів,
Минулого дня для нас навік,
Обрушивши міст.
Ніколи не думала, що напишу про це піст, що взагалі так розповім, що творитися в моїх мізках. Але я теж не залізна і іноді мені треба поділитись чимось досить особистим.
Нещодавно їздила до військового шпиталю, щоб завести всякі потреби для наших доблесних захисників. І так уже склалося, що везла я простирадло. Простирадла мамині, вона їх зберігала років 20, якщо не більше. І в мене вони лежали без діла – нові. Ще везла їм настільні ігри – доміно та шахи. які майже сімейна реліквія, але ними також ніхто ніколи не користувався. І ось за моєю скромною логікою, це все добро могло принести людям користь, а воно у нас просто лежить і збирає пил. Я задоволена вже їхала додому, але тут у голові дуже виразно зазвучав голос мами і почав понукати мене за те, що я роздаю речі. які мама наживала непосильною працею для мене. Якоїсь миті мені стало навіть соромно, за мою добру справу. Але тільки проблема в тому, що мами немає вже майже 7 років, а все що я роблю – роблю з оглядкою на неї. Точніше я завжди знаю, що якби вона була жива, вона була б мною незадоволена. Я все роблю не так, як вона хотіла б. Вона була б розлючена від того, що я роздаю свої речі нужденним, від того, що я іноді щось з дому несу в госпіталь, від того, що я спілкуюся з батьком. За кожну зроблену мною річ вона просто била мене по руках, щоб я такого більше не творила. Будь-яка річ на її думку була б погано, навіть зроблена ідеально була б не досить хороша, щоб могла сподобається мамі…
І ось здавалося б минуло стільки часу і я маю жити нормально, я надана самій собі. Але тільки в останні роки 2 у мене в голові крутяться всі її закиди, на кожну річ я дивлюся через призму маминих ” А в інших краще!” і в мене опускаються руки, псується настрій і найприкріше, що я розумію, що це сидить у самій мені. Що це мій внутрішній голос так каже. Але якщо мамі я могла робити на противагу все, завжди сперечатися і не звертати уваги на її зауваження, то зараз я ламаюсь під усім цим. Ідеї та мрії просто застряють ще на ранній стадії, в мозку спливає “Можна було і краще. Подивись як у інших. Усі нормальні, окрім тебе!” І розумієш, що робити вже нічого не хочеться.
Проблема в тому, що це виправити не можна. Я вже ніколи не зможу отримати схвалення мами хоч у чомусь. Але я не бачу виходу з цієї ситуації. Постійне самобичування мені не підходить, я хочу щось робити, але й сил протистояти всім цим думкам у голові я теж не маю. Я просто намагаюся не думати про все це, заглушати свої внутрішні голоси. Поки що я вирішила спробувати найпростіший та найпоширеніший спосіб – описати свою проблему. Можливо, таким чином я знайду спосіб допомогти собі сама, щоб не вдаватися до допомоги фахівців. Я чудово розумію, що якщо цю проблему не вирішити, вона не дасть жити ні мені, ні моїй родині.