Подорож полями у Бущу 30.06.2019

Як можна поїхати на 25 км по маршруту, а проїхати більше 52? Ось саме про це я вам сьогодні і розповім 🙂

powered by EndomondoWPlogo

Стало доброю традицією їзити у кулькості 3-4 людей. Можливо хтось у групі думає “ха, то вже натовп!” – насправді ні. Це компанія людей, що не скаржиться на дорогу чи відстань, яку вже проїхали, а яка просто їде далі. Ми тільки “за”, щоб з нами ще хтось їздив і ідея велоспільноти саме в тому, втім справжні пригоди трапляються тільки тоді, коли питання “а що, якщо ми тут повернемо?” не колише нікого, і…всі просто їдуть далі. Саме такою і була ця поїздка за довгий час.

Маршрут був запланований на невелику відстань, тому що після деяких покатульок в мене трішки “того” коліно (нефіг намагатись наздогнати Павла їдучи по тротуарах з лівньовками, що заросли травою), відповідно ставати завадою для подорожі не хотілось, а покататись дуже і дуже. Володя сказав, що наш маршрут краще проїхати по іншій стороні, щоб не їхати у гору під Злинець, тому по ходу справи перепланували кудою їхати і відправились по маршруту. Так як нас було троє, тобто людей, не звикших до наших поїздочок, не було, вирішили, що поїдемо “якось”.

Першою зупинкою була річка Тартачка. Це вже було трішки далі від запланованого нами, тому в цілому було без різниці, куди їхати далі. Їхати в буквальному сенсі далі по трасі не було бажання, бо траса тут буквально і їхати вздовж дороги якось “не дуже”, було вирішено їхати “кудись наліво”. Відпочивши і випивши води, зробивши фоточок відправились далі.

Ідея Павла була в тому, щоб знайти певне місце що звалось “Тартак”, і де, з його слів, було озеро. Ну…сьогодні ЖоПіЄсом в нас виступав не Володя, а Павло. Саме тому нам стало…спокійніше? Зюзьки! От цікавіше – то да! 🙂

По полях, після траси, їхати було в кайф. Не треба горлати те, що хотілось сказати, не треба шугатись машин. Просто їдеш кудись, не думаючи куди. Місцями дорога нагадувала асфальт, місцями відбувалось зустрічати пісок. Дорога ж була витоптана, скоріш за все сільгосп. машинами, що їздять на поля.

Павло взяв з собою ковбаски “для посмажити”, то ж треба було десь припаркуватись для цього. Але то місця не могли знайти, то дров, то просто було не до того, бо зустрічались дуже великі заноси з піску, де їхати було майже неможливо. Коли ж ми зупинились побачити, де ми в цілому добрались вже, виявилось що потрішки добрались майже до Бущі 🙂

Це нас приємно здивувало, відповідно питань, куди далі їхати, вже не залишалось, і ми поїхали далі, тим більше що, як здавалось спочатку, ми вже майже на місці. Втім дале нас зустріли справжні піщані дюни, котрі були не дуже то і довподоби нашим роверам, та три відчайдушні хлопці не залишили їм шансів, і всі поїхали далі. Був відрізок “пекельної дороги” перед самою Бущею, точніше перед озером. З одного боку кропива, з іншого колючки, а десь посередині їдеш ти, матюкаючись на те чи інше. Після того було ще краще – поле з соняшниками, стежка серед них і довга-довга дорога до нашої цілі. Важко уявити чим був саме той останній відрізок, бо мабуть він здався нам навіть важчим, ніж коли ми їздили по горах добираючись у Бондарі. За останнім пагорбом нас чекала справжня нагорода і відпочинок

І хоча ця панорама кривенька, вона цілком дає можливість відчути гарноту тих місць.

Трішки відпочивши і пошукавши місце, ми вирішили розкластись і посмажити ковбаски. Це вже добра традиція, котра є майже кожну поїздку, тому без неї поїздка була б не поїздкою, а так…

Хтось нагострив палки, хтось шампура. І почали смажити. Наївшись від душі хтось з нас просто валявся на галявині, хтось пішов плавати. Кожен знайшов свій варіант відпочинку у цьому місці. Але час спливав дуже швидко, і нам вже був час збиратись додому, бо дорога була достатньо далекою, але чи лякала когось з нас та дорога?

Шлях додому відбувся не без пригод, тому що зі всіма цими пісками в мене встигло розболітись коліно, і кожні пару зупинок доводилось зупинятись, щоб відпочити і їхати далі, бо хотілось доїхати своїм ходом. Дуже сподобалась і збивувало ПМТ Смига. Не дивлячись на невеличке населення, дуже багато гарно асфальтованих вулиць, на вулиці багато людей. Видно, що місце живе і відчувалась якась радість. Чи від того, що ми нарешті знайшли магазин, чи від того, що дорога вже звернула додому, а може просто тому що хтось гуляв, хтось святкував День молоді, а хтось сьогодні дуже добре відпочив там, де його ще не було, або давно не було…

Саме такими теплими спогадами мені і хочеться згадувати все те, що ми бачемо і відчуваємо у цих подорожах. Я б мав скаржитись на те, що кожна така поїздка часом закінчується для мене не дуже райдужно, втім позитивні емоції перекривають все і вся і кожен раз хочеться рухатись далі і далі, все більше розкриваючи для себе ці місця, тим більше що завжди є щось нове 🙂

В мене все, а ви через кілька днів побачите тут замість цих слів відео нашої подорожі 🙂

Ps запис перенесено з сайту велоспільноти міста Дубно що більше не працює.

Author: revolytion

Тут могла быть ваша реклама ^-^

Добавить комментарий