Селами, горами, стежками…подорож у минуле

Часом ти вибираєш дорогу, а часом дорога вибирає тебе. І ти їдеш по ній туди, де ще жодного разу не бував. Поговоримо про подорож у минуле? 🙂

Коли ти збираєшся кудись поїхати, іноді буває так, що неможливо сказати, куди саме ти їдеш. Ти просто їдеш поки є сили і час, відносно розраховуючи, скільки тобі часу потрібно на те, щоб повернутись додому до того, як стемніє. Мабуть, в цьому є щось з дитинства. І в певному сенсі вчора була поїздка у дитинство одного з нас, а іншим двом (певший час трьом, але все ж таки більшу частину дороги здолали втрьох) було цікаво, в яких місцях це саме дитинство проходило.

Подорожуючи на ровері (велосипеді, якщо хтось не розуміє сленг), в тебе немає потреби думати про наявність бензину, відповідно тебе не тримають ані відстані, ані якість доріг, тому в певному сенсі ти їдеш тими стежками, що знаходиш, а не прокладеними колись дорогами. По суті вчора ми об’їздили все що тільки хотіли і на що вистачило часу, виїхавши о 13-й годині дня і повернувшись лише о 9-й вечора.

Першочергова ідея була поїхати до “гриба” (радіолокаційний центр у вигляді пів-кулі), а там вже як вийде. Перша зупинка сталася, коли доїхали до села Злинець. Там є добра місцина з гарними пейзажами на поля

Там ми дочекалися четвертого всадника апокаліпсісу і поїхали далі. Ця частина маршрута відбувалась по плитах. Транспорту тут як завжди не дуже багато, втім (не дивлячись, що ми їхали у вихідний день), велосипедистів ми майже не зустріли. Спокійно собі їхали неспішним темпом, і доїхали до підйому, що веде до гриба/на кар’єри. Горка тут відносно різка і виїжджати на неї те ще щастя, проте половина з нас впоралась з ним не злізаючи з транспорта і вибираючи між грибом і кар’єрами ми вирішили відправитись на кар’єри.

Хоча ми з Олександрою вже катались в тому напрямку, але ми звернули тоді саме до гриба, а кар’єри вирішили відкласти до кращих часів. Якщо першим випробуванням на нашій дорозі як завжди був підйом в гору на Злинець, а другим на цю гору перед кар’єрами, то цю частину шляху можна назвати ще одним (вже третім?) тестом на силу ніг (і розуму, егеж), бо підйом тут розмитий, глинистий, і хоча частину дороги все ж таки ми проїхали, та більшу частину довелось пройти пішки, вивозячи наш транспорт під гору. Втім, воно було того варте, бо далі нас чекали неперевершені краєвиди цих місць

Трішки відпочивши і набравшись сил вирушили далі, а далі була дорога на Тростянець. Дорога на цій ділянці все ще була з плит, тому якихось перешкод з пересуванням у нас не було. Там Павло згадав, що десь тут живе його армійський друг, і ми вирішили розшукати його будинок. Першозустрічна бабуся дала вказівку де його треба шукати, тож подальший шлях став більш менш ясним 🙂

Після того як ми його таки знайшли, вирішив повернутись додому один з “всадників” (Юра), тому далі ми рухались вже втрьох.

Ця поїздка стала певним іспитом для нас самих у тому, наскільки три людини можуть далеко заїхати ні про що не думаючи. Виявилось, що досить далеко. Першим серйозним іспитом (гору на Злинець не враховуємо) став підйом на гору, що знаходиться за селом Тростянець. Якщо їхати з Дубна, це одразу в кінці села звернути наліво. Дорога мощена плитами, втім це ніяк не облегшує виїзд на неї. Не подолавши навіть половини гори нам довелось злізти з роверів і пішки тягнути їх під гору. Підйом дуже крутий і треба бути досить обережним, бо є пару поворотів, з-за яких може виїхати машина. Втім це місце виявилось не найцікавішим в нашому маршруті, бо все, що ви можете знайти у кінці цієї дороги це галявину, куди їздять всякі засранці, бо є сліди вогнищ і (наскільки пам’ятаю) було сміття. Зворотня дорога “з горбочка” була більш приємною, але якимись через край несподіванними видами ця частина маршрута нас не здивувала.

Дорога між Тростянцем і Соснівкою це той ще іспит. При чому, враховуючи, що там нам зустрілася лише 1 машина, мабуть не тільки для любителів “покатати на вельчіках”, але й для водіїв авто. Сама по собі Соснівка справила дивне враження. З одного боку саме село досить охайне, а от з дорогами не все так гладко. Втім, чи багато ви знаєте сіл, де гарні дороги? От і я про те. Проте Соснівка не була нашою кінцевою точкою, бо ж виявилось, що Володя провів дитинство в цих краях, і під гаслом “Memorable journey” (в буквальному перекладі “Пам’ятна подорож”, в моєму розумінні “Подорож у минуле”), ми відправились далі.

Тут був найбільший і найвиснажливіший горбочок на нашому маршруті. За селом Соснівка ми проїхали повз Нагоряни і тут перед нами з’явилась досить велика гірка з глини, на котру нам треба було виї…вибачте, вилізти. На той момент ми вже були виснажені кількома досить серйозними підйомами, тому тут сил вистачало лише на те, щоб якось вилізти пішочка і далі вже на своїх двох (тобто, колесах). Види тут настільки гарні, що заглавне фото данного запису це якраз таки майже найвища висота тієї гори. Вона лише частково дає розуміння того, наскільки ж довго треба нею підійматись, але воно того по праву варте.

Проміж лісочком і полями ми рухались в відомому тільки для Володі напрямку, тобто глибше в ліс. Спускатись з гори було дуже незвично, бо дорога там, знову ж таки, глиняно-земельна, відповідно кожну секунду було відчуття, що якщо зробиться щось не так і руль вислизне з рук, допомоги варто буде чекати довго, але ж так хотілося пошвидше дістатись до того самого місця, тому ми поспішно спустились з гори і опинились на галявині. Найцікавіше те, що саме по собі місце, природа і запахи нагадували мені про моє дитинство, коли влітку я їздив до бабусі, тому, в певному сенсі, ця “дорога в минуле” була такою і для мене. Їхали далі, по дорозі, і виїхали в крайню точку нашого маршрута. Дуже цікаве місце, де з обох боків було досить великого розміру озеро з чарівними пейзажами.

Познайомившись з сім’єю і братом Володі, які якраз рибачили на озері, ми вернулись назад до хати, залишили ровери, і відправились на галявину до качелі смажити ковбаски і сало.

Ця місцевість по-своєму якось причаровує. Відчуття, що ти знаходишся десь поза межами цивілізації (в доброму розумінні цих слів), і єдине, щоб тебе оточує, це чиста, ніким не захламлена природа. Наш маршрут в цілому прокладався по місцях, де зустрілось багато гарного, але саме це місце скоріш нагадувало якусь заповідну зону.

Нажаль радість від знаходження в цих місцях була недовгою, бо на годиннику було вже 19:15 і нам треба було більш менш швидко вертатись додому, бо з трьох “байкерів” світло було тільки у одного, а без світла і по дорогах коли стемнішає якось не дуже рухатись. Зворотня дорога була однаково легкою і важкою. Легкою, бо єдине, що ми робили всі близько 22-23 км – це без зупинок їхали додому, а важкою, бо після перших 23 км не найлегшого шляху, боліло все, що тільки могло боліти. Втім, це було вже не важливо, бо найважливіше було вже позаду – казкова одноденна подорож у минуле, котра назавжди залишиться в нашій пам’яті 🙂

 

Частина нашої подорожі на відео

Author: revolytion

Тут могла быть ваша реклама ^-^

Добавить комментарий