Так уже склалося, що здебільшого моє спілкування з людьми на 90% складалося з листування в режимі “онлайн”, і лише у 10% це прогулянки, зустрічі, спільні походи будь-куди.
Таке спілкування навчило мене бути обережним, тому що ніколи не знаєш, хто опиниться по той бік екрану і які цілі він переслідуватиме. Звідси й сприйняття людей виключно у ролі “літер та циферок” до безпосередньої зустрічі. Але завжди є винятки.
Винятковістю цієї людини було те, що вона формально сама мене знайшла. Там, де було розміщено моє повідомлення, ця людина не мала профілю. Наскільки пам’ятаю, він випадково натрапив на нього. І ось звиклий до того, що людям потрібно постійно щось писати, постійно щось у них питати, щоб спілкування не заглохло, був приємно здивований, коли ця людина сама мені писала, розпитувала, цікавилася. Начебто ми з ним спілкувалися все життя і він знав мене давно.
Спілкувалися з ранку до ночі. Вперше спілкуючись з телефону я дійшов висновку, що у мене телефон став розряджатися за пів дня користування, хоча раніше його цілком вистачало на добу. Частково через таке спілкування спати лягав о 2 годині ночі та пізніше.
Аварія…лікарня…начебто нічого серйозного…вона потрапила під машину. Або просто знепритомніла. Через незнання ситуації не візьмуся говорити про те, що саме сталося, але з того часу людина потрапила до лікарні і спілкування в чомусь змінило характер, чи що. Втім, саме тоді вдалося якось “поскайпити”. Пізніше виявилося, що такі дивні пориви до певної міри дорого коштували цій людині, але…на той момент ми вже спілкувалися з нею разом із Сашкою, хвилювалися разом, переживали. До спілкування з нею вона не могла зрозуміти, чому я з цією людиною стільки спілкуюся. Думаю згодом зрозуміла.
Була деяка ситуація, і ми з нею перестали спілкуватися. Саша продовжувала спілкуватися, підтримувала зв’язок, ділилася думками та ідеями. Я формально весь цей період був скоріше “спостерігачем”. З деяких пір дійшов висновку, що не писатиму тим людям, з якими перестав спілкуватися. Що це не має сенсу, оскільки найчастіше таке спілкування нічим добрим не закінчується, а частіше обривається чи не відразу. Тут же, напрочуд, вирішив зробити виняток і написав. Минуло майже півроку з моменту припинення спілкування. Хоча… можливо менше, але за відчуттями саме стільки.
Порівняно давно вона переїхала на лікування до Польщі, і ми планували, як вона приїде до нас у гості. Побачити море, поспілкуватися наживо, лікарі говорили (вона говорила?), що лікування закінчиться до літа, травень-червень. Але в результаті так вже склалося, що в людини все було набагато серйозніше, ніж спочатку думалося, і можливість побачитися в цілому стала вкрай сумнівною, якщо не сказати, що вона майже зовсім зникла.
Знову перервалося спілкування, знову ніяких звісток і знову і знову не залишає надія, що все гаразд. Що людині ставати краще, що їй там просто не до нас, адже там вона знайшла і близького для свого…скоріше не серця, а душі людини.
Одного разу одна людина жартома заявила мені, що якщо ми спілкуватимемося стільки років і не припинимо спілкування, то вона напише про мене книгу. Спілкування перервалося, і нехай це не книга, але це той рідкісний випадок, коли емоції для написання посту виникли не під час прослуховування будь-якої групи або поїздки кудись, а коли це все викликано однією людиною. Я йому безмежно вдячний за те, що він мені зміг довести, що часом навіть коли люди знаходяться невідомо де, вони все ж таки є людьми.
Не закінчуватимемо на такій ноті пост, а просто подивимося і послухаємо одну здорову композицію, прослуховуванням якої я перестав набирати цей текст.