Дубно-Млинів. Чарівно-розчарована подорож

Як можна проїхати майже 45 км у будній день і залишитися незадоволеним? Ох…запис болю

Напрямок сьогоднішньої поїздки, а саме у напрямку міста Млинів, був моєю негласною мрією кілька років. Млинів найближче до Дубно місто районного значення, тобто досить велике, щоб захотіти в ньому побувати. З розповідей наших колишніх сусідів – місто було “значно кращим за Дубно”, та інше… тим сильніше мені хотілося туди доїхати. Несподівано сьогодні я вирішив це зробити. Мовляв “а чому ні?”. І поїхав…

З села я виїхав по “майбутній дорозі” серед полів. Як виявилося, ця частина дороги була одним із найприємніших моментів за сьогодні. Адже далі до самого Млінова на мене чекала траса. Чи любите ви їздити трасою? Я ні. Мені більше подобаються дороги десь у полях, де мінімум машин та людей та максимум атмосфери природи. Якісь витоптані роз’їжджені дороги, зайці, що раз у раз скачуть по полях – кожен кущ тремтить шурхотом когось. Саме це мені найбільше подобається у таких поїздках. Але одна біда траса – інша те, що вона пряма. Складно сказати, чи це був зустрічний вітер, чи швидкість руху і осіння погода створювали відчуття, ніби всю дорогу я їхав проти вітру, але погода видалася дивна – коли їдеш дорогою тебе пронизує далеко не теплий вітер, а зупиняючись на зупинках автобуса, тобі стає дуже жарко. Той випадок, коли правильний одяг можливо вирішив би проблему, але … я звик їздити в тому, що є. І це не завжди найкращий одяг для поїздок на такі відстані.

На диво, на всій ділянці було додаткове дорожнє покриття, яким можна було їхати велосипедом. Але вже на півдорозі до Млінова у мене коліно почало давати знати, і … я знову був щасливий, що у мене є мотор на велосипеді. За ці поїздки я переконався, що незважаючи на додаткову вагу від мотора та батареї, я все-таки отримую більше плюсів, ніж мінусів. Мотор дуже добре дозволяє і в гірку важку піднятися без проблем і нівелює силу зустрічного вітру, дозволяючи мені проїхати далі, ніж я зміг би виключно на своїх силах. Давайте розсудимо об’єктивно – так, весь маршрут я їхав із мотором. АЛЕ! Також весь цей маршрут я крутив педалі. Якщо ви їдете на машині – ваші ноги не йдуть, якщо ви їдете на самокаті – ваші ноги постійно виконують рухи. Якщо ви йдете пішки – ваші ноги постійно виконують зусилля. Звичайно ж це не те саме, що повністю на власних силах пройти цей маршрут, але я вважаю, що мотор, в даному випадку, більше дозволяє продовжити маршрут до цікавої для нас дистанції. Минула моя поїздка з мотором закінчилася тим, що я їхав навіть на ньому, тут же я весь маршрут проїхав сам.

Млинів…скоріше розчарував. Я мовчу про транспортну розв’язку прямо біля міста, де немає можливості для велосипедистів та пішоходів перетнути дорогу (розмітка є вся, крім тієї, що називається пішохідними переходами), і…порушуючи всі правила та закони я поїхав велосипедом через дві суцільні. Чи правильно це? Ні. А як інакше? Сам по собі Млинів виглядає простіше, ніж Дубно. Дороги більш розбиті, місто більш порожнє. Можливо я їхав “не там”, але проїхавши вулицею Рівненською, яка виглядає як основна вулиця міста, я не був чимось вражений. Що сподобалося – це вид Ікви, який нагадав мені чимось види у Смілі. Води дуже багато та це дуже прикрашає місто. Ще дуже гарно виглядала територія краєзнавчого музею, куди я, на жаль, не влучив. В іншому місто залишило якесь відчуття провінції. Коли ми їхали до Сміли, ми проїжджали багато маленьких міст, де ти намагався хоч за щось зачепитися, поки через нього їхав, але нічого не знаходив. І якось ось подібне відчуття було в мене та в Млинові.

Коли я виїжджав іншою дорогою, мені хотілося неспішно і приємно повернутися додому. Перше вдалося, а ось друге не дуже. Головна проблема Західної України полягає в тому, що тут є багато доріг, виконаних із бруківки. Проблемою це стає, коли це твоя єдина можливість кудись дістатися. Мені прикро за людей, які живуть там, звідки дістатися, в принципі, неможливо. І це я не кажу про те, що протягом усієї дороги мені не зустрілася жодна маршрутка (за дві години їзди в будній день), це про те, що навіть на машині в такі місця доїхати дуже і дуже складно. Гірський велосипед, у моєму розумінні комфорту, знаходиться десь одразу після двопідвісу. Тобто комфортніше за нього має бути тільки двопідвіс. Міські велосипеди або інші подібні транспортні засоби (ну ок, крім фетбайка) поводяться на подібній дорозі ще гірше. Я був радий будь-якій дорозі. Бачите той гачок на карті одразу за Млиновим? Я з’їхав у поля, щоб не їхати бруківкою. Я молився на будь-яку дорогу, яка дозволить мені проїхати ці близько 20 км шляху не бруківкою. Але нажаль…

Я не знав проклинати чи дякувати тим, хто цю бруківку там уклав, адже часто складалося враження, що якби там була звичайна путівця без асфальту зовсім – їхати по ній було б значно зручніше. Це підтверджував той факт, що часом збоку від дороги було протоптано колію машин, які з’їхали в небуття і їдуть ним. Здається, що всі намагалися їхати хоч десь, аби не по вимощеній дорозі. І це сумно. Сумний той факт, що тут дуже багато таких доріг. Сумний факт, що люди з обмеженими можливостями не зможуть кудись дістатися подібними дорогами, адже тряска і нерівності зведуть нанівець можливість не те що з комфортом, а просто кудись доїхати. І ще більше засмучує, що хоча по карті тобі показана цілком собі дорога (фото якої не завжди можна побачити в Гуглі), за фактом це НІЩО, що я не став би називати дорогою. Якщо мені там складно було проїхати на гірському велосипеді – навіть не уявляю, як змушені добиратися всі ті люди, які там живуть. Дуже круто, що в країні зараз є якесь “велике будівництво”, ось тільки відчуття, що будують лише державні дороги для депутатських жоп та джипів, а не для простих людей, які не можуть дістатися навіть до найближчого міста зі свого села.

Якби не переїзд, я реально сьогодні почав замислюватися про те, що для подібних поїздок мені потрібна двопідвіса – це єдиний (можливий?) варіант, як можна “поїхати куди завгодно” без купи матюків, коли ти намагаєшся поїхати деякою незвіданою дорогою. І ця дорога назад в першу чергу стала причиною, через яку я залишився незадоволений поїздкою. Коли я їхав і в мене починало хворіти коліно, я думав “ну, хоча б назад їхатиму за вітром і нормальною дорогою”, за фактом, мабуть, варто було повернутися в Млинів і поїхати назад тією ж дорогою.

Місця там гарні, і з цим не посперечаєшся. Як водиться в нашій країні – хочеш гарні долини – їдь туди, куди нормальний транспорт не доїде. Єдиним мінусом, який мені супроводжував біля Млинова – якийсь дивно-неприємний запах чи то мертвечини, чи щось на кшталт. Відчуття, що якийсь м’ясокомбінат скидає відходи виробництва у полях. Тому що запах мав досить тривалий відрізок дороги.

Коли я повернувся додому, у мене боліла спина, коліно, м’язи на іншій нозі, і я доїхав у напівубитому стані. Знову ж таки, впевнений, що від частини це було завдяки здоровій дорозі, яка з’єднує два міста області. Були місця де я поїхав полях або по полям та це були ті нечисленні відрізки, де я отримав насолоду від подорожі. Складається враження, що для того, щоб нам із Сашкою їздити із задоволенням – їй все ж таки потрібно придумати триколісний фетбайк, щоб було простіше їздити по полях, і просуватися лише подібними дорогами. Адже трасами їздити нудно, а дорогами з бруківки сумно. Найцікавіше зустрічається далеко від великих трас.


Це найдальша подорож за довгий час (з часів Повчі?), і тішить, що я не забив на неї. Загалом, це був єдиний напрямок тут, яким я ще не встиг проїхатися, і тепер, навіть якщо ми переїдемо до нового сезону, мені не буде прикро, що за чотири роки я так і не встиг там побувати. Чи коштувало воно того? Для галочки у своєму “я побував у” – неодмінно. Сподіваюся це не останній пост про поїздки цього року 🙂
Трохи пізніше тут ще буде відео поїздки 🙂

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Відкрийте більше з Only for Us

Підпишіться зараз, щоб продовжити читання та отримати доступ до повного архіву.

Продовжити читання