Гротескність від Раяна Мерфі. Серіал, котрий “зміг”?

Поговоримо про (умовно) нову роботу від Раяна Мерфі і чим вона відрізняється від інших його серій.

Не дивлячись на те, що серіал вийшов без малого майже рік тому, ми натрапили на нього лише зараз. І він зміг подолати той бар’єр, коли я вирішую написати повноцінний допис на тему серіалу. Чим же він так зачепив мене?

Ларс фон Трієр на максималках

Для мене Раян Мерфі найбільше знайомий по таких серіалах, як Американська Історія Жахів, Королеви крику, Хор, тощо. Загалом, саме серіальні хорори від нього стали візитівкою, з якою він найбільше асоціюється (принаймні у мене). І тут вийшла Гротескність. Серіал, сама назва якого каже нам про те, що має бути щось незвичне, щось видатне. Взагалі терміном “гротеск” описуються речі, котрі є перебільшенням або викривленням чогось. Тобто коли нам звичайну річ демонструють “у всіх фарбах”, намагаючись максимально викликати емоцію. І це видно вже з першої серії, в якій досвідчена детектив Лоїс Трайон прибуває на місце жахливого злочину. Хтось з особливою жорстокістю вбив всю сім’ю, нагодував їх “котлетками” з одного із членів сім’ї, а на десерт була…варена дитина. Вміння Раяна показувати жахливі речі ще жахливішими, ніж вони є насправді, якраз і стала причиною, чому Гротеск, на мою думку, не став одним із сезонів Американської історії жахів. Тобто, якщо провести аналогії, то АІЖ це як Дедпул, в якому “кінцівкі відлітають яскраво”, всюди ллється не мультяшна кров, а от Гротескність, це, більше як документальні хроніки криміналістів з місця злочину.

Рівень жорстокості в цьому серіалі такий, що я був би дуже обачний відносно того, кому його рекомендувати до перегляду. Певні сцени можуть викликати відчуття дискомфорту у людей, котрі не звикли до такої явної демонстрації. Втім, чи варто і чому варто його подивитись тим, хто закриє очі на ці самі сцени?

Сюжетна лінія

Якби мене запитали, з чим можна порівняти цю історію – я б назвав перший сезон Справжнього Детектива. Багато елементів сюжету і злочинів пов’язані з релігією і відображають речі, котрі згадуються у Біблії в тому чи іншому вигляді. Спочатку навіть було відчуття, що нам покажуть “дії семи смертних гріхів”, бо одразу не є очевидним, чим саме керується маніяк при скоєнні злочинів. Думки про те, що в серіалі буде прив’язка до гріхів полягала в тому, що у багатьох персонажів є певні проблеми. Так у головної героїні є алкогольна залежність, у її доньки проблеми з надмірним харчуванням, хтось чинить перелюб. За фактом стає зрозумілим, що хоч маніяк і залишає релігійні натяки, напряму сюжет не веде нас до того, що його мотивами є якесь “очищення землі від грішників”. В той же час певні речі (як то “пекло на землі”, коли загорілось газове родовище) викликають в твоїй голові картинки на кшталт, що далі за сюжетом піде дощ з жабенят. Тобто ти не можеш зрозуміти – чи ці всі злодіяння справа рук якоїсь людини, чи дійсно є якісь “потойбічні сили”. Іноді тут проскакують відголоски “Надприродного”, іноді “Пастиря”.

Але є певні “але”, пов’язані з тим, як Раян Мерфі звик розповідати історію. Справа в тому, що вони завжди мають чітку послідовність. Перші кілька серій тобі не зрозуміло, але цікаво. Далі тобі стає зрозуміліше, зацікавленість зростає. Потім (серія так 5-6) тобі дають “холодний душ”, після якого ти приходиш до тями, і…хочеш одного з двох. Або щоб 7 і 8 серії були якимось просто нереальними, котрі покажуть тобі геніальність плану творця і те, що “Раян все ще може…”, або…розчарують, бо ти зрозумієш, що все те, що показано раніше, було пустушкою. Тобто що вся картинка була заради картинки, і у того, хто все це наробив, не було якоїсь потужної ідеї, котру таким чином він хотів продемонструвати. В якомусь сенсі цей серіал здавався мені алегорією на фон Трієровський “Будинок, який побудував Джек”. Бо кожен наступний злочин був все більш вишуканим і незвичним. І тут ми стикаємось з другим “але”.

У вас було колись таке відчуття, коли в тебе затамувало подих і від того, що ти розчарований, і, одночасно, натхненний тим, що тобі сказали чи показали? Тобто оце ось подвійне відчуття і радощі і розпачу. Бо подальший розвиток сюжету був приблизно таким. Принаймні для мене. Проте, я б все одно назвав його позитивним (не дивлячись на контекст серіалу), бо навіть якщо б було вирішено продовжити серіал на другий сезон – ще лишились справи, які б можна було закрити.

Актори

Окремо хотілося б виділити гру акторів. Персонажі здались мені дещо “анімешними”, бо є детективка (Нісі Неш), котра “все в житті вже бачила, а тому може п’яненької їздити за кермом і приїжджати на справу подшофе”. Є черниця (Мікаела Даймонд), певні дії якої не дуже збігаються з релігійними традиціями (знову, привіт, “Пастор”). Є (екгем) сучасний пастор (Ніколас Чавес), дещо схожий на Евана Пітерса, який хоче “хліба і видовищ”, тому дозволяє черниці писати у релігійний блог сюжети про страшні злочини, котрі відбуваються у місті на тлі чуток про маніяка. Кожен з них виділяється настільки, що в тобі виникає явне відокремлення головних персонажів від другорядних і ти одразу бачиш, хто буде “рулити сюжетом” протягом усіх десяти серій.

Я вважаю успіхом, коли після перегляду серіалу чи фільму ти йдеш дивитись, де ще зіграли ті чи інші актори, щоб зацінити ще щось з ними. Одним з таких акторів і став Ніколас Чавес, котрий також зіграв в іншому проекті Раяна Мерфі – Монстри: Історія Лайла та Еріка Менендес, в якому отримав одну з головних ролей. Не менш дивовижним було і “перевтілення” героїні Мікаели Даймонд протягом сезону, через що важко не відмітити не тільки її гру, але й цікаву зовнішність.

Післясмак

Для мене цей серіал виявився одночасно жахливим і чудовим. І це не про сприйняття сюжету, гри акторів – мається на увазі сама атмосфера і те, які думки в тебе виникають під час і після перегляду. Все вийшло на рівні, тому якщо ви полюбляєте серіали типу Американська історія жахів – я думаю, що цей вам також сподобається. Гротескність стала спробою Раяна Мерфі створити власного маніяка, історія про якого поєднувала у собі і релігійні елементи, і елементи культу, і відчуття, що на всесвіт насувається щось жахливе, тож…прийшов час прийти на сповідь?

Певними елементами він нагадав один з сезонів Американської історії жахів – 1984, через схожий метод побудови сюжету, коли історія розповідається тобі з однієї і з іншої сторони, не маючи якоїсь прямолінійності. Певні сюжетні повороти Гротескності можуть вас здивувати, або ж дозволити по іншому подивитись на тих чи інших персонажів. І саме цим він чіпляє. Саме це дозволило після 6-7 серії не розчаруватись у оповіданні і з зацікавленістю додивитись до кінця.

Моя оцінка сміливих 8.5 з 10. Рекомендую до перегляду, якщо не боїтесь моторошних історій 🙂