Дім з прислугою – гарна казка з поганим..?

Вітаю. Я знову тут. І сьогодні обговоримо серіал, останній сезон якого вийшов цього року. Мова піде про серіал Дім з прислугою чи, дослівно, “Слуга”

Важко пригадати, яким саме чином я натрапив на цей серіал, але в результаті він справив досить неоднозначне враження. А чи могло бути інакше, якщо режисером виступав М. Найт Ш’ямалан?

Свого часу на сторінках нашого блогу я вже розповідав про його трилогію у статті Невразливий/Спліт/Скло. Фільм про супергероїв без супергероїв. Тоді він здався мені чимось новим, свіжим. Ідеєю, котра мені дуже подобається – коли тобі важко сказати, що було насправді, а що лише твоя видумка. Приблизно так все буде відбуватись і тут. Чи…не зовсім так?

Актори

Серіал отримав досить цікавий акторський склад. Актрису Лорен Емброуз я пам’ятаю по старенькому серіалу “Клієнт завжди мертвий”, Руперт Ґрінт…ну…ви зрозуміли, звідки він. Тобі Кеббелла хоч раніше я міг зустріти тільки у “Принці Персії”, але його лице нагадувало багатьох інших акторів. А от Нелл Тайґер Фрі я не одразу впізнав – раніше ми її могли бачити у ролі Мірселли Баратеон у Грі пристолів. І я б сказав, що з точки зору акторів тут все добре. Кожен знаходиться на своєму місці, кожен відіграє свою певну роль у сюжеті і це той рідкий випадок, коли від мене не раз пролунало “боже, та дайте ж ви їй нагороду за роль божевільної!” в перших двох сезонах у бік Лорен Емброуз. Актриса настільки натурально показувала “шизанутість” своєї героїні що часом виникало питання – чи то просто людина така, чи дійсно так добре грає. Руперт Ґрінт тут виступав таким собі “коміком на пів ставки”. Тобі Кеббелл був прям “Джокером”, котрий в сім’ї добрий і люблячий чоловік, а на екрані (в аналогу “Пекельної кухні”) рвав і метав своїх підданих на право і на ліво. Роль Нелл Тайґер Фрі (ключова)…мені здалось, що їй чогось не вистачило. Чи то просто майстерності, чи відіграшу ролі. Але про що сам серіал?

Історія

Втрата дитини це важка подія в житті батьків. Особливо враховуючи, що в нас самих був подібний досвід. Але певним людям важко якось вийти зі стану втрати. І тут їм приходить в ідею зробити “підміну”. Завдяки сучасним технологіям, неважко створити ляльку-реборн, котра дуже схожа на маленьку дитину. Втім, можливо це буде вихід не для всіх. Тому наскільки б мати дитини (Лорен Емброуз) не вважала, що “це вона і є”, батько (Тобі Кеббелл) і дядько (Руперт Ґрінт) вважають її лише лялькою і відповідно відносяться до неї. Але все змінюється, коли в будинок приходить Ліан Ґрейсон (Нелл Тайґер Фрі) – дівчина, з якою…дитина стає живою?

Слід одразу пояснити, що по трейлеру можна подумати, що історія це якийсь серіал-жахів на кшталт “Прокляття Чакі”, коли в будинку оживає лялька і починає відбуватись казна що, але це не зовсім так. І тут у роль вступає його величність М. Найт Ш’ямалан.

Цей режисер запам’ятався мені нестандартним підходом, коли тобі показуються якісь події з певним шаром містичності, і в тебе, наче кожен раз в кінці серії, запитують – чи ти віриш в те, що відбувається на екрані, чи ні? І з кожною новою серією твоє сприйняття подій ставлять під все більший сумнів. За чотири сезони з тобою, наче, (пардон за тавтологію) граються з лялькою, міняючи твоє відношення до тих чи інших персонажів. І…це інтригує. Інтригує і чіпляє, бо я певен, що ваше відношення до всіх них буде мінятись з кожним сезоном. Хтось стане злим, хтось більш добрим. Але все це лише наше сприйняття, і воно відіграє ключову роль у перегляді цього серіалу.

Перегляд

Я виніс перегляд окремим пунктом, бо не часто вдається знайти якийсь серіал, котрий чіпляє тебе кожною серією. І ти продовжуєш його дивитись без явних “дивіться далі…”, але з питанням “гм…наче зрозумів, але поясніть мені…” – і коли ти потрапляєш на цей гачок – вже не можеш зупинитись і перестати дивитись серії одну за однією. Тобі наче все здається зрозумілим, але щось постійно від тебе втікає. І мені здалось, що перші два сезони ми продивились буквально за кілька днів. Що було не так вже й важко, бо кожна серія триває приблизно по 30 хвилин часу. Третій сезон був трішки важчий, останній…коли тобі дають зрозуміти ті чи інші речі – тебе відпускає відчуття загадковості, але…коротше. Ми продивились 2 передостанні серії підряд і одразу додивились дві останні, бо хотілось зрозуміти – чим воно все скінчиться. І…

Happy..end?

Як би не розвивався сюжет, нам завжди цікаво, чим закінчуються історії тих чи іншим персонажів. І часом ми очікуємо щось одне, отримуємо щось інше. В результаті…яке у нас може бути відношення до історії? Тут вся справа у наших моральних принципах. До кінця четвертого сезону ти точно знаєш, як все має закінчитись, і коли твоє очікування не виправдовується ти сидиш з думкою “гм…от за це я зніму 0.5-1 балл у відгуку, бо ж…” – і тут ми зустрічаємо себе іншого. Котрий задає логічне питання – а хіба погано, що все закінчилось саме так? Ти ж не очікував цього? Тоді…чому ти розчарований? Чи краще було б, якби все було так як ти уявляв? І це питання без відповіді. Бо всі чотири сезони було відчуття, що тебе ведуть до чогось…ох. Мені знову кидається в очі приклад Гри престолів, коли про “останню битву” було більше розмов, ніж екшену у самому серіалі. Десь так і тут – накалювання сюжету було настільки сильним, що пружина, котру весь час натягували, просто…зламалась від натягу. Лишивши після себе лиш відчуття кінця.

Загальні враження

За свято я вважаю будь-які твори, котрі заставили мене сісти і написати відгук у цей непростий час. Цей серіал став одним з них, і це, не в останню чергу, знову таки завдяки режисерській роботі Ш’ямалана. Певні серії відчувались без його впливу, але коли тобі показували щось дуже заплутане і незрозуміле на перший погляд – рівень зацікавленості зростав з кожним разом. І так аж до самого завершення.

На початку перегляду мені хотілось порадити цей серіал одразу кільком людям, але з останніми серіями це відчуття кудись дівалось, і в результаті мені важко знайти людину, котрій я би став його радити. Це не через те, що серіал поганий. Просто історія і її розвиток міняють враження від серіалу, і з часом ті чи інші речі настільки розвиваються, що їх стає забагато, щоб у людини воно не викликало відчуття перенасиченості. Тут є релігія, містика, історія. Але часом цього надто забагато, щоб в когось лишилось добре враження.

Скептично відношусь до серіалів, котрі зняли Епл. З певних зрозумілих причин. Але в цьому якось найменше відчувається “Еплізм” і навіть якогось просування товарів не дуже помітно. То ж я б поставив цьому серіалу сміливих 4.5 з 5. Актори гарно зіграли, історія цікава і захоплююча, і це той рідкий випадок, коли цікаво було буквально до останньої серії. Раджу до перегляду 🙂