Зібрати себе

Часом хочеться забути про якісь огляди чи технічні статті і…просто поміркувати про щось. Спробуємо?

За останні пів року трапилось багато різних подій, які не дають мені просто перегорнути сторінку і йти далі. Мабуть мені треба якось провести лінію, щоб зрозуміти де я, хто я, і що буде далі. Але з чого все почалось?..

Пів року тому я був ще на службі у військах, і зробив спробу самогубства. Викликано це було небажанням повернутись з війни калікою, бо ж навантаження, котрі на мене були покладені, руйнували мою спину ще більше, ніж вона була вже зруйнована. Я не вважаю за свій обов’язок своїм життям і здоров’ям захищати цю країну, але я хоча б зробив спробу – не тікав від ТЦКшників, не перепливав через річки, не ховався у підвалі. Просто з’ясувалось, що людині з технічним складом ума (не дивлячись на кількість дронів і необхідність їх ремонтувати) немає кращого місця, ніж затягувати 6-метрові бревна на машину. Вибираючи між “остаточно зірвати спину” і померти я вибрав друге. Чи зробив би я ще раз такий вибір, якби, якимось чином, знову був на службі? Так. Просто на цей раз це б закінчилось так, як мало було закінчитись в перший раз.

Коли я повернувся у частину щоб здати військові речі, особливо дружні товариші жартували на тему “дай рецепт пігулок” і подібним, не розуміючи що то не було фарсом. Але то їх проблеми і…як би то не звучало, вони зараз там де вони, я зараз там де я. Бо ж, як би від мене того не очікували, я не став ще одним СЗЧшником і просто вибрав свій шлях.

Довгий час після того як я прийшов до тями у лікарні, я не розумів як жити далі і що робити. В мене було відчуття, що мене тут вже немає бути і я не будував якісь плани окрім тих що виконав. Тож було важко віднайти в собі сили і йти далі. Знайти речі, котрі були б кращі ніж знову взяти і наковтатись пігулок, тим самим закривши це питання остаточно. І я намагався знаходити бажання жити в різних речах. Була ідея переїзду, тож я створив англомовний блог, в якому я почувався більш вільним і відкритим. Це був початок нового життя. Яке почалось з того, що я проколов собі вухо. Були оформлені закордоні документи, в нових документах я змінив підпис на той, котрий відображав мене нового. Внутрішнього мене.

Чим далі ми шукали варіанти для переїзду, тим більше ставало зрозумілим, що наразі всі дороги закриті для бажаючих виїхати на гарних умовах. А варіант “поїхати за кордон працювати на заводі” існував завжди. Було бажання вивчити чеську мову і поїхати влаштуватись кудись на більш просту роботу, де можливо було б працювати за менші гроші, але мати хоч якийсь вільний час для творчості. Але з’ясувалось, що для нас буде трішки важко вивчити мову, знаходячись в іншій реальності. Не в місці, де ця мова звучить. Тож плани по переїзду були відкладені на невизначений час. Кожен раз коли плани зривались – ставало зрозумілим, що твій світ знову руйнується і ти відкатуєшся до попереднього моменту, якщо не ще далі.

Зараз у всіх волає “перемир’я”, котрого може й не буде ближчим часом, але всі його чекають і перспектив для якогось переїзду ще менше. Та й куди рипатись з тим здоров’ям, що лишилось після служби в армії? Місяць тому я почав лікування по спині, і поки що не дуже зрозуміло, куди воно мене приведе. Втім без нього варіантів і зовсім буде обмаль, бо спина за час служби постраждала найбільше. Само тому нею і займаюсь.

Раніше було розуміння, що “хоч гроші є…”, але після повернення зі служби я побачив як змінився і цей світ, тож з “цілком собі нормального життя” все перейшло у стан виживання, коли ти існуєш тут і зараз поки в тебе є на що жити, а далі…все одно або завод “десь там”, або бідне життя десь тут. Бо на зарплатню в 6000 грн мало що можна придбати та й добре, якби її хоч на продукти б вистачало.

Живучи у місті з населенням 12к людей, ти не можеш мати якихось яскравих перспектив з точки зору власного бізнесу по місцю. Але хочеш просто вірити, що якось воно все вигребе і ти зможеш жити хоча б так як раніше. Особливо якщо ці війна закінчилася б хоч в якомусь вигляді. Бо є розуміння, що якщо у нас ніхто нічого не купляє – це означає лише той факт, що загалом економіка знаходиться не в кращому стані, як і люди в країні.

Поки що в планах влаштуватись на роботу в бібліотеку і розвивати різноманітні місцеві проекти. Чи можна на цьому якось виїхати, враховуючи моє внутрішнє “відчуття справедливості”? Думаю, що ні, але будемо бачити. Бо питання зараз не в тому чи переїжджати кудись в іншу країну, а в бажанні знайти себе і своє місце і просто жити, насолоджуючись своїми хобі, слухаючи музику і відпочиваючи. Якщо вже ти зміг вижити – то треба пожити. Чи не так?..

На даний час старого блогу вже не мало бути, бо я запланував перенести цінні статті в новий, а на старому просто перестати сплачувати за сайт. Але плани динамічно змінились, тож тепер замість двох сайтів я веду чотири. Чи важко це? Ні. Не важче ніж жити людям під постійними бомбардуваннями чи тим, хто зараз знаходиться в окопах. Бо завжди є ті, кому зараз гірше, і це далеко не я.

Часом здається, що мені дуже-дуже необхідно знайти себе і свій шлях і слідувати саме йому. Я довго думав над тим, що після двох переїздів стає зрозумілим що наш шлях – це шлях людей, котрі ніколи не зупиняться в одному місці. І можливо ця історія двох подорожувальників десь і продовжиться. Але поки що будемо пробувати обживатись в тому що є зараз і латати своє здоров’я за можливості. А далі буде далі. Бо ж…далі буде?..

Закінчимо, мабуть, актуальним: